Кіно — це вигадка. Але майже в кожній вигадці звучить відлуння реальності.
У діалозі, в погляді, у мовчанні — ми раптово впізнаємо себе. Свої стосунки. Свої болі, свої вибори.
Інколи фільм проминає повз, не лишаючи й подиху. А інколи — відкриває щось, про що ми давно мовчали.
Чому? Що саме нас торкає?
Ще цікавіше — як по-різному ми дивимось одне й те саме кіно.
Той самий герой для когось — натхнення, для когось — викликає напруження, неприйняття чи подив.
Ми приносимо у перегляд фільму свій досвід, боль, потребу, очікування.
Ми збираємось, щоб разом подивитись глибше.
На сюжет , на динаміку, на контакт, на те, що проявляється і що лишається фоном.
Іноді будемо переглядати окремі сцени, щоб роздивитися, як герой робить вибір, як контактує, як будує близькість.
У цьому просторі важлива кожна думка, кожне відчуття, кожна реакція.
Бо в різних поглядах — більше цілості, більше розуміння, більше живого.